Паспортизація відходів – головний біль чи необхідність?

Якщо замислитися над поняттям «паспорт», мабуть, найперша асоціація, що виникне у нашій свідомості  – це паспорт громадянина, головний документ, що має людина.

Що являє собою паспорт людини? Це дійсно найперший і найважливіший документ, який посвідчує особу, підтверджує громадянство, статус людини.

З паспортом людина крокує життям, користуючись своїми правами і не маючи права порушувати права інших людей, перебуваючи під захистом закону і маючи власні обов’язки перед суспільством.

Не виникає сумнівів, що кожна людина зобов’язана отримати паспорт, оформлений належним чином і в порядку, встановленому законодавством.

Але як ви вже зрозуміли з заголовку статті, тут ми будемо обговорювати питання паспортизації відходів, і запевняємо, що це питання є не менш важливим, ніж отримання паспорту громадянина у наведеному вище прикладі.

Не виникає сумнівів, що задля вичерпної ідентифікації відходів та визначення оптимальних шляхів поводження з ними підприємства мають складати та вести паспорти відходів, адже кінцевим результатом цього процесу є запобігання негативного впливу відходів на довкілля та здоров'я кожної людини.

Державному обліку та паспортизації підлягають в обов’язковому порядку всі відходи, що утворюються на території України, і на які поширюється дія Закону України «Про відходи» від 5 березня 1998 року № 187/98-ВР (далі – Закон України «Про відходи»).

Питання паспортизації відходів наразі є актуальним, адже створюється велика кількість підприємств, що не мають паспортів відходів. Але підприємства вже на стадії проектування повинні мати чітке розуміння щодо видів та кількості відходів, що будуть утворюватися у результаті їхньої діяльності, та своєчасно подбати про оформлення відповідних документів.

У даній публікації ми висвітлимо важливі питання, що виникають під час процедури паспортизації відходів, звернемо увагу на протиріччя між деякими законодавчими актами та практичні проблеми, що виникають у сфері поводження з відходами.

Визначення основних термінів

Звернімося до "Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів", затвердженого Постановою КМУ від 1 листопада 1999 року №2034. У цьому документі основні терміни вживаються в такому значенні:

• державний облік відходів в Україні – це єдина державна система збирання, узагальнення, всебічного аналізу та зберігання відомостей про відходи під час їх утворення та здійснення операцій поводження з ними;
• первинний облік відходів  –  реєстрація  у  формах  первинних облікових  документів  (картки,  журнали,  анкети)  відомостей про відходи  під  час  їх  утворення  на  підприємстві  та  здійснення операцій поводження з ними;
• інвентаризація  відходів – комплекс разових організаційно-технічних заходів з виявлення, ідентифікації, опису і реєстрації відходів, обліку обсягів їх утворення, утилізації та видалення, а також виявлення і обстеження місць утворення відходів і об'єктів поводження з ними;
• ідентифікація відходів – віднесення відходів до певних категорій та класифікаційних груп, виходячи з їх походження, складу, стану, небезпеки для довкілля, здоров'я людини, технологічних можливостей утилізації, знешкодження;
• паспортизація відходів – процес послідовного збирання, узагальнення та зберігання відомостей про кожний конкретний вид відходів, їх походження, технічні, фізико-хімічні, технологічні, екологічні, санітарні, економічні та інші показники, методи їх вимірювання і контролю, а також про технології їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізації, видалення, знешкодження і захоронення.

Протиріччя законодавства

На заваді позитивних змін у сфері поводження з відходами, зокрема, стають протиріччя законодавства.

Розпочнемо з Закону України «Про відходи». Виходячи з власної преамбули, цей Закон має визначати правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов'язаної із поводженням з відходами, а також – з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Однак, незважаючи на значний час, що минув з моменту прийняття зазначеного закону в 1998 році, внесення численних змін і доповнень до цього закону та затвердження відповідних підзаконних актів, багато питань формування та забезпечення належного функціонування системи поводження з відходами досі є недостатньо врегульованими або взагалі невирішеними. Серед таких – низка загальних та прикладних питань, пов’язаних з державним обліком, інвентаризацією та паспортизацією відходів.

Так, відповідно до статті 17 Закону України «Про відходи» суб’єкти господарської діяльності зобов’язані, серед іншого, визначати склад і властивості відходів, що утворюються, а також ступінь небезпечності відходів для навколишнього природного середовища та здоров’я людини відповідно до нормативно-правових актів.

Стаття 26 того ж Закону України «Про відходи» передбачає здійснення державного обліку та паспортизації відходів у встановленому Кабміном порядку, втім положення «Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів» виявилися неповними й суперечливими, не сформували зрозумілий алгоритм відповідних дій, хоч і дали досить чіткі визначення поняттям державного обліку відходів та суміжним термінам (ці визначення ми подали на початку статті).

Йдемо далі. Згідно з пунктом 9 «Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів» паспортизація відходів ведеться підприємствами з метою їх вичерпної ідентифікації та визначення оптимальних шляхів поводження з ними, передбачає складення і ведення паспортів відходів, форми та інструкції щодо ведення яких розробляються Мінприроди за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади і затверджуються ним за погодженням з МОЗ. На відміну від аналогічних алгоритмів дій щодо паспортів МВВ та реєстрових карт ОУВ-ООУВ (накази Мінприроди №12 від 14.01.1999 р. та №41 від 17.02.1999 р. відповідно до Постанов Кабміну та Закону України «Про відходи»), питання оформлення паспортів відходів досі належним чином не вирішене.

Натомість, на власному сайті Міндовкілля надає роз’яснення, згідно яких окрім вищезазначеного поняття «Паспорт відходів» існує ще «Технічний паспорт відходу», при чому обидва затверджені Держ(спожив)стандартом України. Перший був розроблений у 2008 році у складі ДСТУ 4462.3.01:2006 «Охорона природи. Поводження з відходами. Порядок здійснення операцій» як Додаток Б «Паспорт відходів підприємства та інструкція по його заповненню». Нормативним документом щодо заповнення та затвердження другого документу є ДСТУ 2195-99 (ГОСТ 17.9.0.2-99) «Технічний паспорт відходу. Склад, вміст, виклад і правила внесення змін». Відповідно до ДСТУ 2195-99 – погодження технічного паспорту відходів здійснює місцевий (територіальний) природоохоронний підрозділ, за ДСТУ 4461.3.01:2006 процедура погодження паспорту відходів відсутня. Окремо відзначено, що згідно зі статтею 11 Закону України «Про стандартизацію» стандарти застосовуються на добровільній основі, за винятком випадків, коли застосування цих стандартів вимагають технічні регламенти.

Також, з урахуванням визначеної пунктом 9 «Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів» мети паспортизації відходів, Міндовкілля вважає за потрібне розробляти паспорти на відходи, для яких не знайдено оптимальні шляхи утилізації або видалення; щодо відходів, які приймаються спеціалізованими підприємствами на утилізацію чи знешкодження, або твердих побутових відходів, то шляхи поводження з ними оцінюються як вже визначені. На додаток, розроблення паспортів відходів вважається необхідним, у першу чергу, для тих відходів, для яких не визначена відповідна технологія утилізації, і вони накопичуються у місцях видалення відходів.

Насамперед потребує уваги те, що самі по собі роз’яснення міністерства не є нормативно-правовими документами, а лише їх довільним тлумаченням.

Крім того, стаття 26 Закону України «Про відходи» передбачає підлягання в обов’язковому порядку  державному обліку та паспортизації всіх відходів, що утворюються на території України і на які поширюється дія цього Закону.

При цьому стаття 23 Закону України «Про відходи» у складі повноважень Міндовкілля визначає: е) створення інформаційно-аналітичних систем і банків даних про обсяги утворення та поводження з відходами; п) формування і ведення державного банку даних щодо впроваджених в Україні технологій утилізації відходів.

Зважаючи на наведені роз’яснення та перелічені норми законодавства, цілком логічною виглядає наявність раніше розроблених паспортів відходів, які використовуються спеціалізованими підприємствами для укладення договорів з метою утилізації чи знешкодження відходів, шляхи поводження з якими вже визначені цими підприємствами або знаходяться у зведеному банку даних Міндовкілля. Тобто, підтвердження ідентифікації кожного відходу та визначення відповідної технології утилізації/видалення в будь-якому випадку має бути присутнім у сфері поводження з відходами, принаймні, у одного з її учасників (утворювач/утилізатор/регулятор).

Практичні проблеми, що виникають на шляху поводження з відходами

Від низки питань протиріч законодавства та неоднозначності процедури оформлення паспортизації відходів слід перейти до проблематичних питань, що зустрічаються на практиці.

Якщо раніше майже на кожен вид продукції був відповідний ГОСТ, то в ньому вже передбачався до проценту розрахований компонентний склад. Тобто відходи було легше розпізнати. Ситуація сьогодення з відміною ГОСТів та впровадженням стандартів відповідності дає можливість підприємствам в умовах конкуренції так чи інакше змінювати компонентний склад відходів. При цьому для підприємств, що займаються переробкою відходів, відходи – це сировина, а сировина повинна буди якісною. Для того, щоб підтвердити якість сировини, потрібно знати компонентний склад відходів. А компонентний склад відходів зазначено саме в паспорті відходів.

Змоделюємо ситуацію: на виробництві утворилося 10 т піску, забрудненого маслом. Якщо на такий вид відходу є паспорт, то в ньому має бути вказано: кількість відходу, його властивості, клас небезпеки, а також визначено шляхи поводження та зазначено всю необхідну інформацію для ідентифікації такого відходу. Ці дані необхідні на всіх етапах операцій проводження з відходами – чи то збирання, передача, перевезення, утилізація, знешкодження тощо.

Залишається укласти з підприємством-утилізатором договір про передачу та утилізацію. Для цього потребується паспорт. У разі, коли немає паспорту відходу, жодне підприємство не візьме на себе відповідальність працювати з неідентифікованим видом відходу. Разом з тим, складування відходів без визначеного класу відходів оподатковується як I клас відходів – 1405 грн/т. У нашому випадку – 10 т відходів без паспорту (а у паспорті визначається клас небезпечності) – вартість зберігання відходу становитиме 14 050 грн. І це тільки відносно одного типу відходу! Такі екологічні податки можуть суттєво відчуватися підприємством.

До того ж, згідно зі статтею 34 Закону України «Про відходи» перевезення небезпечних відходів дозволяється лише за наявності їх паспорту та за умови обов'язкового страхування цивільної відповідальності перевізника за збитки, які можуть бути завдані ним під час перевезення.

На практиці, інформація щодо вже визначених технологій для утилізації конкретних відходів або роз’яснення, зазначені спеціалізованими підприємствами (ліцензіатами у разі здійснення операцій поводження з небезпечними відходами) цілком обґрунтовано вказують на обов’язок саме утворювачів вести паспорти відходів та надавати їх у разі необхідності. Найбільш актуальним прикладом такої необхідності є передача специфічних відходів – гальванічних шламів, агрохімікатів, лабораторних розчинів та реактивів, некондиційної побутової хімії та інших, що можуть мати різний хімічний склад та клас небезпеки в кожному конкретному випадку, потребувати особливих умов при транспортуванні та індивідуальної технології утилізації або видалення.

Отже, паспортизація відходів підприємств є вкрай необхідною ланкою у ланцюгу поводження з відходами, запорукою ведення ефективної діяльності державних органів у цій сфері.

Здійснення процедури паспортизації відходів є важливим кроком на шляху імплементації норм міжнародного права та виконання норм Базельської конвенції.

І, нарешті, приведення у задовільний стан справ у сфері поводження з відходами надасть змогу державі забезпечити захист прав громадян на безпечне для життя й здоров’я довкілля, відвернути згубний вплив, що можуть нести у собі відходи.